Мабуть, під час перебування у істориковиробничому музеї ви звертали увагу на невеличкий стенд у залі відродження нашого підприємства після Другої світової війни. Ближче до переходу у залу зі зразками продукції ЗТМК і портретами Героїв Соціалістичної Праці, за вітринним склом розміщений фотопортрет одного з вчених комбінату, кандидата технічних наук Анатолія Павловича Єгорова — разом з оригіналом авторського свідоцтва 1968 року на винахід і вітальними телеграмами. Саме завдяки йому, а також іншим науковцям, колективу інженерів і робітників досліднопромислової та електролізної дільниць цеху №7 був розроблений, випробуваний, запатентований і впроваджений новий електролізер для отримання магнію. Основна перевага бездіфрагмових електролізерів порівняно з діафрагмовими у тому, що завдяки більшій кількості електродів, які розміщуються на однаковій площині подини, їхня продуктивність з одного метру квадратного є вищою на 20-30%; до того ж напруга на шунті нижча, і у зв’язку з цим — менше питома витрата електроенергії. Разом із тим, ідея створення такого обладнання у 60-х роках ХХ століття не була новою. Сам Анатолій Єгоров зазначає, що один з перших бездіафрагмових електролізерів — електролізер Юлена — був описаний ще 1935 року у книзі Павла Федотьєва “Електроліз у металургії”, але ефективність його конструкції, ймовірно, вже на тодішньому етапі викликала сумніви. Такими електролізерами користувалися у Франції, але вони не були прийняті за зразок під час створення проєкту Дніпровського магнієвого заводу. Якщо перенестися у часі трохи вперед, то можна з’ясувати, що у США, Канаді та Німеччині ще до розробки бездіафрагмових електролізерів у Радянському Союзі існували патенти на подібне обладнання. Тому вже давно коректно говорити не про саму ідею, а про розробку конкретних конструкцій. У СРСР цим питанням почали займатися на Солікамському магнієвому заводі. Родоначальником радянського бездіафрагмового електролізеру є співробітник цього підприємства Олександр Татакін. Незважаючи на це, змагання наукових думок тривало. Кожен у своєму проєкті намагався одночасно і електроенергію зекономити, і міжремонтний період обладнання збільшити, і випуск продукції підвищити. Конкурентів — дослідників вистачало: за розвитком подій ретельно слідкували раціоналізатори і винахідники, тож кількість конструкцій бездіафрагмових електролізерів зростала. Навіть Анатолій Єгоров має 16 авторських свідоцтв, де він вказаний співавтором таких електролізерів. Але існують і його власні авторські свідоцтва; одне з них використали при реконструкції цеху електролізу магнію у 70-х роках ХХ століття. Вже у 1970 році перший бездіафрагмовий електролізер, запропонований Анатолієм Єгоровим, почав працювати на нашому комбінаті, а згодом – і на інших магнієвих виробництвах Радянського Союзу. Не залишилися до нього байдужими і зарубіжні промисловці. Анатолій Єгоров яскраво описує ці події у серії інтерв’ю “Наш бездиафрагменный”, які були опубліковані редакцією “Вісника комбінату” у 2005 році до 70-річчя ЗТМК. Розмова ветерана ЗТМК – кореспондента Валентини Сигарьової з Анатолієм Павловичем тоді “затягнулася” аж на цілих 14 випусків газети! Автор винаходу з науковою послідовністю розповідає про призначення цього електролізеру і його конструктивні особливості, переваги та недоліки такого обладнання порівняно з діафрагмовим “братом”, доступно роз’яснює читачу технологію. Анатолій Єгоров веде мову про свої творчі пошуки, розкриває проблеми, що виникали під час досліджень і захисту ним дисертації, впровадження в роботу винайденого електролізеру на магнієвому заводі у місті Снайдер (США, штат Техас), згадує про доброчесних і не дуже людей, які зустрілися на цьому шляху… Подекуди його розповідь набуває детективного змісту. Впевнені, що вона зацікавить технологів, молодих науковців, інших працівників, які небайдужі до теми розвитку титано-магнієвого виробництва.
Нове обладнання дуже зацікавило фахівців зі Сполучених Штатів. Настільки, що вони придбали на нього ліцензію! Ось що пише про це колишній директор комбінату Володимир Бакуменко у книзі “За дніпровськими кручами”: Морози «холодної війни» починали поступово слабшати. Ось тоді, на початку травня 1971 року, і прилетів до Москви президент «Амерікен магнезіум Компані» Роджер Уіллер – відомий у Штатах фахівець з магнію. Причина візиту полягала у тому, що снайдерівський завод, який належить компанії, був закритий. Управлінню з контролю за станом атмосфери штату Техас довелося вдатися до такого крайнього заходу, оскільки концентрація хлору не тільки на заводській території, але й на найближчих фермах, і у самому місті в багато разів перевищувала гранично допустимі норми. Встановлені на підприємстві електролізери німецької конструкції дуже газували і виявилися, до того ж, малопродуктивними. Компанія зазнавала збитків. Що робити? Поступитися частиною своїх прибутків могутній «Дау Кемікл Компані» або скерувати кошти на придбання радянської ліцензії на новий електролізер і відновити хитке становище? Реклама Ліцензінторгу так барвисто описувала переваги електролізера, що у технічних експертів, президента, та й у самого Уіллера закрадалася підозра: чи не є це пропагандою? Було вирішено полетіти у Москву, подивитися на місці цей хвалений бездіафрагмовий електролізер. …Разом з працівниками Мінкольормету і Ліцензінторгу гості приїжджають у Запоріжжя, на титано-магнієвий комбінат. У величезному прольоті, куди їх провели, у кожного робітника і інженера на плечі висів протигаз. Випереджаючи питання, іноземцям пояснили, що протигаз – невблаганна вимога техніки безпеки. Мало що може трапитися на такому серйозному виробництві! До хлору потрібно звертатися на «ви»… Обходячи їх, гості прискіпливо стежили за працюючими. Але все було нормально. Протигази жодного разу не знадобилися. Один з експертів кілька разів носовичком старанно протирав ошиновку на ваннах, а його хустинка залишалася чистою… – Чи працює цех взагалі? – вигукнув він. Хтось із керівників цеху люб’язно підняв шторку втопленої у підлогу ванни, і перед поглядами, у яких явно читався сумнів, постала вируюча магма. На жовто-червоний поверхні то там, то тут спливали з гарячих глибин сріблясті крапельки і збиралися в блискучі острівці: магній. Після серії переговорів угода була укладена. А через кілька років робота зі створення бездіафрагмових електролізерів була відзначена Державною премією СРСР. А зараз пропонуємо вам ознайомитися з перекладом репортажу електролізника Березіна, який натхненно розповів читачам однієї з газет про завершення реконструкції електролізної серії. Втілення мрії У трудовій біографії колективу цеху електролізу магнію Запорізького титаномагнієвого комбінату відбулася радісна і хвилююча подія – зупинений на реконструкцію останній електролізер діафрагмового типу. Вперше у магнієвій промисловості країни комбінат завершує заміну діафрагмових електролізерів на бездіафрагмові. Це дало змогу значно поліпшити якість магнію, на 38 відсотків підвищити продуктивність праці, щорічно економити близько 20 мільйонів кіловат-годин електроенергії. Реконструкцію ведуть на 40 днів раніше графіка. Право зупинити останню електролізну ванну надано ветеранам праці, передовим робітникам Дадаєву, Плужнику, Рябчуку, Онищенку, Латишу, Монзолевському і Клочку. О 7.30 ще раз обговоривши і повторивши весь хід операцій на п’ятихвилинці, електролізникиналагоджувальники розійшлися по робочих місцях. У багатьох на обличчях – хвилювання. Воно і зрозуміло – діафрагмові електролізери для нас були першими. Скільки всіляких досліджень, удосконалюючи виробництво, ми провели на них! Особливо на цьому – останньому в цеху. Бригадир налагоджувальників Клочко сказав: – Чесно кажучи, зупиняти якось шкода. Але треба. Нове – завжди краще. Зупинка намічена на 11.00. Монзолевський, перевіривши, як укомплектований відцентровий насос для відкачування електроліту, встановив його у комірку ванни. Дадаєв, Плужник, Рябчук підготували ножі і клини для шунтування ванн, почали розбирання комірки. До зупинки залишалися лічені хвилини. Прилад показував температуру 800 градусів. Циркуляція електроліту спокійна. Все це говорило про готовність. 11.05 – навантаження на ваннах знято. Розуміючи важливість моменту, працювали як ніколи швидко і злагоджено. Чим швидше відбудеться операція, тим менше порушень у процесі електролізу магнію в інших ваннах. Ось забитий у головний шинопровід перший ніж, другий… Останній. Дадаєв з полегшенням сказав: – Усе! Можна відкачувати електроліт! Струмінь електроліту вирвався з палаючого отвору комірки і пішов у спеціальну ємність… 11.30. Зупинка закінчена. Наша мрія втілюється в життя. Чи це не радість?!
